Продолжаем знакомство с
писателями родного края, и сегодня расскажем немного об известном украинском
педагоге, писателе и переводчике, нашем земляке – Константине Максимовиче
Зиньковском (1873-1959)
Константин
Максимович родился 30 мая 1873 года в нашем городе Бердянске на Лисках (район
города) в многодетной семье портового грузчика. В детстве летом работал по
найму у частных лиц, зарабатывал на учебу.
После окончания
Бердянского городского училища, в 1889 г . поступает в Феодосийский учительский
институт. В 1892 г .
начинается педагогическая деятельность К. Зиньковского. Он преподает в школах и
гимназиях г. Херсона, Кишинева, Никополя.
С 1907 г . по 1922 г . К. Зиньковский был
инспектором Павлоградской высшей начальной школы. С 1922 г . работает на Кубани.
Вернувшись в
родной Бердянск в 1926 г .,
преподает математику и методику математики в педтехникуме, затем в учительском
институте.
Известен К.
Зиньковский не только как талантливый педагог, его перевод «слова о полку
Игореве» на украинский язык считается одним из лучших лирических переводов. К.
Зиньковский – автор литературных и научных работ, поэтических переводов и
оригинальных поэзий, его произведения печатались в известных журналах «Зоря», «Рідний край»,
«Просвіта», «Молода Україна».
К
тому же Константин Максимович был видным общественным деятелем и внес
значительный вклад в развитие сферы народного образования. Будучи на пенсии, он
изучает состояние народного образования в Бердянском уезде конца XIX века. Известен Константин
Максимович и как увлеченный краевед, председатель Бердянского краеведческого
общества, принимавший участие в написании и издании книги «Город Бердянск и его
окрестности».
Константин
Зиньковский ушел из жизни 28 марта 1959 года. Похоронен на старом городском
кладбище, как и его двоюродный брат, украинский писатель Трофим Зиньковский.
Источник:
Бердянску – 185: К 185-летию
основания города Бердянска. – Днепропетровск: АРТ-ПРЕСС, 2012. – 384 с.; ил. –
С. 189; - С. 363.
Переклад « Слова о полку Ігоревім»
від Костянтина Зіньківського
від Костянтина Зіньківського
I
Чи не добре було б нам, братове,
почать
Сумну думу про Ігоря князя,
Про похід його трудний в степи половчан
Та про храбрее військо-дружину!
Почнемо думу ту, як співають тепер,
А не так, як співав Боян давній...
Боян бо славетний, складаючи пісню,
Розкидував думки по древу,
Вовком-сіромахою рискав по полю,
Орлом він ширяв попід хмари.
Було, як згада він старі колотнечі,
Криваві усобиці княжі,
То й випусте соколів десять в догінку
На лебедів зграю жахливих.
І котрого лебедя сокіл устигне,
Той лебідь і пісню вчинае —
Про князя Мстислава, або Ярослава,
Або про Красного Романа.
Славетний Боян той не соколів десять
На зграю лебежу пускає:
На струни живії персти покладає,
Ті ж славу князям рокотали.
Почнемо ж, браття, думу сю з давніх-давен
Володимира, древнього князя,
Й доведем аж до Ігоря, котрий свій ум
Нагострив міццю й серця завзяттям
Та й повів своє храбреє військо в похід
В Половецькую землю за Руську.
II
Як був Ігор з дружиною коло Дінця,
То поглянув на яснеє сонце.
І він бачить, мов сонечко зникло з небес
І все військо пітьмою покрилось.
Тоді Ігор мовля до дружини своїй:
«Краще смерть, ніж в неволю підпасти!
Сядьмо ж, браття, на добрії коні мерщій
Та побачимо синього Дону Ч
Хочу, русичі, з вами свій спис поломать
На краю половецького степу!
Хочу голову там положити свою,
Або з Дону напитись шоломом!»
О славний Бояне, співець стародавній,
Співець наш велетній, могутній!
Тобі б про похід отсей пісню співати...
Кидаючи думки по древу,
Трояновим рищучи шляхом за гори,
Орлом підіймаючись в хмари,
Отак би співав ти про Ігоря князя:
«Не буря жене соколяток,
Не галичі зграї до Дону злітались!..»
Або: «За Сулою ржуть коні,
Дзвенить слава в Києві златопрестолім,
Трублять в Новімгороді труби!..»
В Путивлі червонії прапори мають:
То Ігор жде милого брата.
І каже йому буй-тур Всеволод брат:
«Єдиний мій, місяцю ясний!
Сідлай ти, мій брате, свої добрі коні;
Мої вже готові під Курськом!
Куряни мої — тобі відомі кмети...
Під трубнії згуки повиті,
Під бранним шоломом росли та кохались,
Кінцем спису скормлені, храбрі!
Шляхи їм відомі, яри їм знайомі,
Їх луки напружені дуже,
Їх тули відкриті, їх шаблі вже гострі,
Їх списи виблискують-грають...
Шукаючи честі, а князеві слави,
Вони, мов вовки, рищуть в полі!»
Тоді Ігор ступив в золоті стремена
Та й поїхав 2 з дружиною степом.
Сонце шлях заступило пітьмою йому,
Вночі ж буря-негода стогнала.
І той стогін будив дрібних пташок в лісах,
А звір свистом зганяв їх докупи.
Чорний Див виє-тужить на віттях дерев,
І та туга далеко лунає:
За Сулу, і на Волгу, і в Корсунь, Сурож,
Аж за море, до Тмуторокані...
Тоді половці шляхом небитим-глухим
До великого Дону втікали.
І всю темную нічку їх скиглять вози,
Мов лебежі розбитії зграї...
Ігор військо-дружину до Дону веде.
Хиже птаство біду над ним чує...
По байраках, лісах, вовки здобичі ждуть...
На червоні щити лиси брешуть...
А орли своїм клекотом 3 скрізь по степах
Звуть звірів на кістки богатирські.
Ой ти, Руська земле! О ріднесенький край!
Вже далеко єси за горою!..
Довга нічка зника... Червоніє вже схід...
Туман хвилями поле вкриває...
Соловейко в байраках давненько затих...
Говір галичий де-де прокинувсь...
Храбрі русичі ворога ждуть, щоб здобуть
Собі честі, а князеві слави...
III
Було се в п’ятницю удосвіта-рано.
Вже русичі гнали поганих.
Багацько забрали дівчат половецьких,
Габи, оксамиту і злота...
Китайкою та килимами гатили
Шляхи на болотах та греблі...
А спис срібний, прапор червоний дістались
Завзятому Ігорю-князю.
Дріма серед степу хоробре гніздечко.
Далеко воно залетіло!
Ніхто не займа їх: ні сокіл, ні кречет,
Ні чорний той ворон — половчин.
Тим часом степами, мов вовк, біжить Гзак-хан,
За ним — Кінчак, прямо до Дону...
Другого дні рано-раненько
Кривава зоря заблищала.
Йдуть чорнії хмари від моря,
Немов хотять сонце закрити...
А в хмарах тремтять блискавиці...
О, бути великому грому 4,
Стрілами дощу йти від Дону!
Отам-то списам поломатись!
Отам-то шаблям пощербитись
Об кріпкі шоломи поганих
На річці 5 Каялі далекій,
В степах, біля синього Дону!
О Руська земле! О ріднесенький край!
Далеко ти вже за горою!..
Ось вітри, унуки Стрибожичі, віють
Стрілами на руськеє військо.
Земля загула. Скаламутились ріки
Та курява степ укриває.
Вже прапори мають. То половці йдуть
Від Дону великого й моря.
Вони руське військо кругом облягли,
Ті ж — мовчки шити підіймали...
Яр-тур Всеволоде! Стоїш ти в бою,
Мов дуб серед степу в негоду...
Гримиш об шоломи поганих мечем,
Стрілами на військо їх прищеш.
Де тур той поскаче в шоломі злотім,
Там голови падають лютих,
Там шліми оварські розбиті лежать
Круг тебе, яр-тур Всеволоде!
Не лічить він рани на тілі своїм.
Та де там про рани ті думать,
Коли він забув і Чернігів-престол 6
І Глібовну любу, кохану...
IV
Давно зникли Троянові темні віки,
Й Ярославові роки минули...
Були й бійки Олегові 7: князь той кував
Скрізь крамолу мечем, стріли сіяв...
Тілько ступе, було, він в злоті стремена
Та затрубить у Тмуторокані, —
Як ті згуки вчував зараз Всеволод князь,
Володимир в Чернігові теж чув...
А Борис — так той смерть заподіяв собі
На Каялі за князя Олега...
Звідти ж князь Ярополк вивіз батька свого
До святої Софії, у Київ...
Отаке-то було в ту годину лиху:
Погибало життя від усобиць!
Тоді рідко гукав хлібороб на пашні,
Але круки кричали частенько!
Та ще іноді галич розмову вела,
Як де труп паювати збиралась...
Отакеє було!.. Але ж бійки, як ця,
Ще, здається, ніде не траплялось...
V
З ранку до вечора, всю ніч, до
світу,
Стріли літають і шаблі гримлять,
Списи булатні тріщать на чужині,
В полі далекім, в землі половчан.
Чорна земля під копитами зрита,
Мов плугатир пройшов ралом своїм;
Трупом засіяна, кров’ю полита,
Тугою-жалем зійшла-процвіла...
Що то шумить і дзвенить отак гучно
Раним-раненько, до світу-зорі?
Ігор то військо своє повертає:
Шкода йому свого брата кидать...
Два дні вже б’ються. На третій у південь
Ігорів прапор червоний упав!
Там, де Каяла срібластая в’ється,
Двоє братів розлучились навік...
Пива кривавого там нехватило,
Русь там скінчила весілля своє!..
Добре сватів вони вбенкетували,
Кістьми й самі за свій край полягли!
Никне травиця від жалю, від туги,
Древо схилилось до самій землі...
VI
Сумная година, братове, настала:
Багацько нестало хоробрих!
Образа, мов діва, ступила на землю,
Лебежі крила розпустила
І, плещучи воду у синьому Дону,
Про давню годину згадала...
Згадала вона й про усобиці княжі,
Що лиха багато зробили...
Було, між князів один одному каже:
«І се, та і теє — моє все!»
Або на дрібниці всі кажуть — велике,
Й крамолу кують проміж себе...
А погань тим часом з степів налітала
Й оселі людські руйнувала...
Далеко наш сокіл в степи залетів,
Зганяючи птаство до моря!
Та вже його військо кістьми полягло
За землю святу староруську...
І туга велика всю Русь облягла,
Розносячи скрізь сумну звістку.
Жінки-молодиці голосять щодня
І з плачем слізьми промовляють:
«Та вже ж нам про милих ні в думці згадать
Й очима їх більше не бачить!»
Застогнав старий Київ від туги,
А Чернігів од злої напасті.
Розлилась по землі тая туга,
Мов річки від води весняної.
От до чого доводять крамоли,
Що кували князі проміж себе!
А завзяті сини Святослава
Розбудили ізнов тую кривду,
Що приспав було грізний їх батько,
Святослав, стільно-київський храбрий.
Він своєю дружиною-військом
Зруйнував Половецькую землю,
Зарівняв всі яри там, могили,
Скаламутив річки всі й озера,
Ізсушив всі струмочки, болота,
А поганого хана Кобяка
Із залізних полків половецьких,
Із далекій чужій луки моря,
Немов буря, мов вихор, він вирвав.
І загинув Кобяк в стільнім граді,
В Святославовім світлім палаці...
Всі за теє славлять Святослава:
І морави, й німці, й венеційці.
Його ж сина Ігоря всі хають,
Що в Каялі потопив хоробрих...
Там із вільного сідла злотого
Сів і сам в сіделечко невільне...
Туга скрізь панує... Радість зникла...
VII
Святославу снився смутний сон.
«Буцім я в горах, під Києвом, —
Каже він боярам, — і в сю ніч
Одягали мене звечора
В чорну і сумну одежину.
Потім синє черпали вино,
А вино те з зіллям змішане...
Сипали мені на грудоньки
Крупні перли із порожніх тул...
І кохали й берегли мене...
Буцім дошки без князька усі
На палаці моїм золотім...
Всю ніч круки чорні каркали
По байраках, біля Плінського.
А кияни всі до моря йшли...»
І бояри кажуть князеві:
«Княже, туга на твій ум лягла!
Бо злетіло двоє соколят
З батьківського злотого стола
Пошукать собі Тмуторокань
Чи напитись з Дону шоломом.
Вже ж тим соколятам половці
Порубали крила шаблями
І в кайдани закували їх.
Наступа пітьма на третій день:
То померкли в небі два сонця,
То червоні згасли два стовпа.
З ними молоді два місяці
Зникли, немов в морі, в тій пітьмі
Й ханові нахабства додали.
На Каялі світ погас в пітьмі.
Половчани кинулись на Русь,
Мов тих барсів зграя люта, зла...
На хвалу тоді встала хула,
Волю злидні вже подужали,
По землі вже скрізь полинув Див...
І співають готськії дівки,
Край синього моря сидючи,
Руське срібло-злото лічучи...
Спів той був про часи Бусові,
Та про помсту Шароканову...
А твоїй дружині, княже наш,
Вже нема чому співать-радіть...»
Тоді князь Святослав злоте слово роня,
Гірко плаче й стиха промовляє:
«Ой ви, любі небіжчики, рідні мої,
Всеволоде та Ігоре храбрі!
Дуже рано крушить ворогів почали,
Собі слави шукаючи й честі!
Але ж ви не здолали своїх ворогів,
Бо з нечестіем кров їх пролита.
Ваше серце хоробре закуте в булат,
Загартоване міццю-завзяттям,
Але... що ж наробили ви, рідні мої?
Глум та сором голівонці сивій!
Вже не бачу я міцних, завзятих борців,
Як от брат Ярослав був із військом...
Без щитів, лиш з ножами він бив ворогів,
Поминаючи дідівську славу.
Ви ж мовляли між себе: «Мужаймось самі!
Ми самі візьмем славу й поділим!»
Такий поклик вливає гарячую кров,
То не диво й мені кинуть старість!
Як злиня сокіл, птаство збива він до хмар,
І не дасть на поталу гніздечка,
Та то лихо: князі не поможуть мені,
Бо смутная година настала.
Чути в Римові гук від шабель половчан,
Володимир князь нудиться в ранах!..»
VIII
Славний княже Всеволоде!
Ти б хоч думкою прилинув,
Щоб стіл батьків боронити.
Бо ти ж маєш стілько хисту,
Щоб всю Волгу розкропити
Й Дін шоломом вичерпати.
Якби був ти тут, були б вже
Невільниці по ногаті,
Невільники по різані.
Та умієш ти палити
Самопалами живими —
Храбрими синами Гліба.
Ви, буй Рюриче й Давиде!
Ото ж ви в злотих шоломах
В річках плавали кривавих?
І ричить дружина ваша,
Мов тур, ранений стрілами
Серед степу на чужині...
Ви ступіть в злоті стремена
На борню за землю Руську
Та за Ігореві рани!..
Ярославе, князь Осмомисле!
Високо ти сів в Галичині
На престолі златокованім...
Ти дружиною залізною
Підпер гори круті угорські,
Заступив ти королівський шлях,
Зачинив воріття чрез Дунай.
Ти за хмари гори кидаєш,
На Дунай човни споруджуєш...
Грім від тебе по землі гуде...
Одчиняєш врата в Києві
І разиш чужих султанів тих...
Так стріляй ти хана Кінчака!
Княже, стань за землю Руську
Та за рани князя Ігоря!..
Ви, князі Романе та Мстислав!
Вабить вас завзяття до борні.
Високо ви линете — до хмар,
Мов орел, що в повітрі ширя,
Мов той сокіл, що здобич ганя:..
Маєте залізо на грудях
Під шоломами латинськими,
А від них здригнулася земля
І багацько де-яких людей:
Ханські і ятвяги, дремела,
І литва, й поганий половчин.
Вони списи покидали геть,
Та й вклонили голови свої
Під булатні ваші шабельки...
Але, княже, світ не на добро зника,
Не на добре й листя з дерева спада...
Понад Россю, понад Сулою
Ворог вже оселі зруйнував,
Та, на жаль, вже війську Ігоря
І не встати й не воскреснути!
Дін гукає тебе, княже,
Всіх князів гука до броні.
І вже Ольговичі храбрі
Ізготовили дружину:
Інгвар, Всеволод й три сини
Князя храброго Мстислава —
Непоганого гніздечка
Соколята-шестокрильці!
Не в борні ви здобули міць,
Не в борні придбали славу.
Де ж злоті шоломи ваші,
Ляськії щити та списи?
Ви воріття в полі браннім
Оточіть кругом стрілами
Й станьте всі за землю Руську
Та за Ігореві рани!..
IX
Не біжить Сула струмками срібними
До старого Переяслава,
І Двина несе хвилі болотами
До поганих, диких половців.
Один тілько Ізяслав, Васильків син,
Подзвонив мечем об шлем литви.
Перетяв він славу діда свойого,
Славу князь Всеслава храброго,
Та й поліг на скривавленій траві
Серед степу під червоний щит...
Тую ж славу він до себе пригорнув
Та й промовив, умираючи:
«Птаство військо захистило крилами,
Дикий звір злизав гарячу кров!»
Не було там братів Ізяслава —
Брячислава, ані Всеволода:
На самоті зронив свою душу
Крізь намисто злотее із тіла...
Тоді змовкли пісні, радість зникла,
Тілько труби трублять городенські...
Ярославе й унуки Всеслава!
Уклоніть ви свій прапор додолу,
Та сховайте мечі свої ржаві:
Не здобути вам дідівській слави!
Ви ж бо перші крамолами стали
Накликати поганих литвинів.
Через князівські бійки та свари
Прийшло лихо й від половців лютих.
Як на сьомім Трояновім віці
Про дівчину згадав князь Всеслав той:
На коня він сіда, їде в Київ
І торкається списом престолу...
Далі кинувсь, мов звір, з Білгорода
Та й поник він у млі серед ночі.
Раннім ранком Всеслав опинився
Біля кріпких воріт в Новімграді,
Де й розбив Ярославову славу...
З Дудуток до Немиги полинув.
На Немизі не снопи стелють, —
То кладуть там буйні голови,
Б’ють ціпами їх булатними.
На сирім току життя кладуть,
Одвівають душу од тіла...
Окривавлені Немижині бреги
Не пашницею засіяні були —
Їх засіяно кістками павших військ,
Їх полито кров’ю руських юнаків.
Всеслав князь творив людям суд,
Князям городи радив-правив,
Сам пóночі рискав вовком
До Тмуторокані та й далі.
Великому Хорсу вночі
Він шлях перерискував рано.
В Софії, в Полоцьку 8, б’ють в дзвін—
Князь в Києві чує ті дзвони...
Хоч віща душа в його тілі,
Але й його лихо спіткало...
Про його Боян, співець віщий,
Розумнеє слово промовив:
«Ні хитрому, ані горазду
Суда не минути святого!»
О, довго стогнати родині,
Годину згадавши колишню
Й колишніх князів спогадавши!
До гір Володимира князя
Не можна було пригвоздити...
Вже прапори князів повстали:
Ось — Рюрика, онде — Давида, —
Та шкода: вони мають різно...
Списи на Дунаї співають...
X
То не ворон чорний кряче,
Не зозуленька кує, —
Ярославна тужить-плаче,
Раним-рано сльози ллє:
«Як сива зозуля, Дунаєм полину,
Бібряні рукава в Каяді вмочу
І личко коханому князеві вмию,
І рани криваві йому залічу!»
Ярославна плаче рано
У Путивлі на муру:
«О вітре-вітрило, могутній мій друже!
Чого так лютуєш, чого так ревеш
І ханськії стріли на крилоньках дужих
На милого військо навіщо несеш?..
Хіба з тебе мало за хмарами віять
Або легкі човни по морю ганять?
Нащо ж було, друже, у полі розвіять
І щастя, і долю, і радість однять?»
Ярославна плаче рано
У Путивлі на муру:
«О Дніпре-Славуто! Крізь гори і скелі
Ти шлях в Половецькую землю пробив,
На хвилях кипучих човни Святослава
До війська Кобяка нераз ти носив, —
Тебе я благаю, мій друже, мій раю,
Утиш моє горе, у море знеси,
І милого князя до рідного краю
З далекій неволі скоріш принеси!..»
Ярославна плаче рано
У Путивлі на муру:
«О сонечко ясне! Усім то ти красне...
Нащо ж мого милого військо печеш
І в полі безводнім, у краї далекім
Їм луки й сайдаки смагою січеш?»
XI
Опівночі море грає,
Небо хмарами повито.
Князю Ігореві з Дону
Бог торує шлях далекий,
Із неволі в землю Руську,
До престолу батьківського.
Вже зника зоря вечірня.
Ігор спить — йому не спиться:
Міря думкою степи він
До Дінця від того Дону...
Кінь давно стоїть озброєний,
Овлур свиснув аж за річкою —
Зрозуміти дає князеві...
Але Ігоря немає вже!
Як гукнув він — загула земля,
Зашуміла ковила-трава,
Затремтіли вежі половчан...
Ігор князь, мов горностай, побіг
Очеретом тим густим-частим.
Немов гоголь, по воді поплив;
Далі скочив на коня мерщій,
Миттю кинувсь до Дінця ріки,
Немов сокіл, що під хмарами
Сірі гуси б’є та лебеді
На обід, вечерю, снідання...
Ігор линув ясним соколом,
Овлур біг, мов вовк, слідком за ним,
Оббиваючи росу з трави...
Запалили вони коників...
Мовляє до Ігоря річка Донець:
«Хай будеш ти, княже, велетній!
Хай згине поганий Кінчак половчин,
А Руська земля хай радіє!»
Князь Ігор йому відпОвідує так:
«Велика й тобі буде шана
За те, що мене ти на хвилях носив,
Що слав скрізь травицю зелену
І теплим туманом мене одягав
Під гіллям зеленим у гаї.
На хвилях стеріг мене гоголем ти,
В повітрі — чайками, чернеддю...»
Не такая, кажуть, Стугна,
Що втопила Ростислава
Біля берегів дніпрянських...
Й плаче мати Ростислава
За своїм єдиним сином...
Квіти в’януть в лютій тузі,
А дерева гнуться долу...
Не сороки то стрекочуть, —
То Кінчак та Гзак слідкують,
Хочуть князя в полі встигнуть.
Чорний ворон вже не кряче,
Не стрекочуть вже сороки,
Тільки лазять повзуни ті.
Соловейко світ віщує.
Й мовить Кінчакові Гзак хан:
«Сокіл до гнізда полинув,
Соколятко ж ми підстрелим
Золотими стрілоньками!»
Відповів йому Кінчак хан:
«Ліпш його ми приворожим
Дівчинонькою якою!»
Кінчакові Гзак мовляє:
«Як ми його приворожим
Чарівницею якою,
То не матимем ні його
Ні дівчини. Тоді птаство
Почне нівечить нас, скубти
Серед степів половецьких!»
XII
Колись мовив Боян, стародавній
співець,
Про годину смутну Святослава:
«Хоч і важко, когане, без плеч голові,
Але й тілу без неї погано!»
То так й Руській землі тяжко бути одній,
Без славетного Ігоря князя.
Бо як сонечко сяє з блакитних небес,
То так Ігор сія в землі Руській.
Співають дівчата на тихім Дунаї,
Ті пісні до Києва линуть:
То Ігор іде по Боричеву звозу
До церкви святій Пирогощій.
І раді оселі, і раді всі люди,
Земля вся і небо радіють...
Сю думу ми склали про давніх князів —
Колись утнемо й про молодших!..
* * *
Слава Ігореві та дружині його,
Слава їм на всі довгії віки!
Й Володимирові, його синові — теж,
Й Всеволодові, турові буйну!
Поздоров, боже, князів з дружиною їх,
Що з поганими храбро змагались,
Захищали од них православних христян!
Князям слава та храбрій дружині!
Амінь.
Комментариев нет:
Отправить комментарий