Я належу людству…
О. Довженко
Творчість О.П. Довженка
– видатного письменника і кінорежисера – визначне явище в історії української
культури. Своїми творами він по праву займає почесне місце серед видатних
митців людства. Він був водночас режисером і письменником, художником і
публіцистом, педагогом і громадським діячем і ні на хвилину не забував про долю
свого народу, його болі і страждання, радощі й перемоги.
У кожному
довженківському творі б’ється полум’яне серце патріота, якого хвилює наш
сьогоднішній і завтрашній день.
Американський актор і
режисер Чарлі Чаплін зауважив : « Слов’янство поки що дало світові у кінематографі
одного великого митця, мислителя і поета
– Олександра Довженка».
Не випадково з ім’ям
Олександра Довженка пов'язаний початок письменницького кінематографа –
кінодраматург стверджував у ньому незаперечне право висловити свій особливий
світ, сказати своє особливе слово. Треба зазначити, що саме під впливом
сценаріїв О.П. Довженка утвердився новий літературний жанр – кіноповість.
Як зазначає Юрій
Лавріненко: «Довженка, його мистецтво, його долю не можна зрозуміти без урахування
того, що він виріс в атмосфері культурного відродження України 1917-1919 і
1917-1930 рр. Його шедеври могли появитися тільки в атмосфері таких само
непроминальних шедеврів Тичини, Куліша, Хвильового, Курбаса… та інших творців
Розстріляного Відродження».
Масштабність, високий інтелектуалізм,
патетичне сприймання високого, красивого і значного в житті – ось що передусім
характеризує стиль О. Довженка – справжнього класика радянського і світового
кіно, літератури і мистецтва.
Адже Довженко не тільки
першокласний кінорежисер, а й енциклопедист: прозаїк, драматург, сценарист,
живописець, графік, етнограф, оратор, філософ… Він написав дванадцять
кіноповістей, створив тринадцять кінофільмів; його перу належить до двох
десятків оповідань, дві оригінальні п’єси, велика кількість публіцистичних
статей, творчих виступів, лекцій… А чого
вартий «Щоденник» Довженка! За значенням його прирівнюють до Шевченкового
«Журналу».
…Я народився і жив для
добра і любові…
О. Довженко
А з'явився митець на світ 10 вересня 1894 р. в селі Сосниці, на
його околиці, що називалася В'юнище, на Чернігівщині в родині неписьменних
селян. Батьки мали аж 14 дітей, із них вижило тільки двоє – Сашко і Поліна, яка
згодом стала лікарем.
Велика дружня родина
майже ніколи не вилазила із злиднів, але тим особливо не журилась. «Основна риса характеру нашої сім'ї, – скаже
потім О. Довженко, – насміхатись над усім і в першу чергу один над одним і над
самими собою. Ми... сміялись у добрі і в горі, сміялися над владою, над богом і
над чортом... Дід, батько, мати, брати і сестри».
У Сосниці створено
меморіальний музей митця, на подвір'ї колишньої садиби скульптура стрункого
замисленого хлопчини – юного Сашка. Звідси вирушив він у великий світ мистецтва.
.jpg)
…Мені здавалося я все
можу…
Спочатку його стежина
вела в місцеві школи (початкову, вищу). Учився добре, багато читав, аж мати
часом сварила. Як писав в "Автобіографії", в дитинстві «був дуже
мрійливим хлопчиком. Мрійливість і уява були такими сильними, що іноді життя,
здавалось, існувало в двох аспектах, які змагалися між собою, – реальному і
уявному, що, проте, здавався нібито здійсненним».
З 1911 р. вчиться у
Глухівському вчительському інституті, займається самоосвітою, потай читає
заборонену українську літературу... Його з радістю чекали вдома на канікули:
прибирали, варили смачний обід, пекли пироги з яблуками. Мама з цієї нагоди
вдягала святкове вбрання – Сашка-бо
любила найбільше з усіх. Та його й не можна було не любити: ніжний, охайний,
працьовитий, завжди усміхнений і добрий. Умів розмовляти з людьми. Під час
таких приїздів сходилися до Довженків у садок сусіди, розмови, бувало, тривали
до ранку. Про це згадує сестра письменника Поліна.
Стежина Довженка до
кіномистецтва було довгою. Де тільки не побував і чого тільки не перепробував,
аж поки не знайшов себе, нарешті, в кіно...
Після закінчення
інституту вчителює в Житомирі, Києві. Викладає фізику, географію,
природознавство, історію, навіть гімнастику. Мріє про університетську освіту,
про академію мистецтв, бо вже відчув потяг до малярства...
Нарешті 1917 р. вступив
до Київського комерційного інституту на економічний факультет.
Революційні
події в Україні захоплюють і його, він вірить у національне визволення рідного
народу, намагається докласти і власних зусиль для досягнення довгожданої
свободи. Стає вояком УНР, служить у
петлюрівській армії. Нещодавно розсекречені документи з архівів ЦК ВКП(б)
засвідчують, що органи ЧК у 1919 р. за антибільшовицьку діяльність присудили
Довженка до ув'язнення в концентраційному таборі. Але про нього потурбувалася
партія боротьбистів (щойно перед тим УПСР– Українська партія
соціалістів-революціонерів, або есерів). У 1920 р. він разом із В.
Елланом-Блакитним (лідером боротьбистів) приєднався до КП(б)У, з якої під час
однієї з політчисток був виключений. Працює лектором при штабі Червоної
дивізії. В Житомирі завідує партшколою, бере участь у підпільній боротьбі проти
білополяків. У Києві працює секретарем губернського відділу наросвіти,
комісаром Українського державного театру ім. Т. Шевченка.
Хто знає, скільки ще
тривала б ця партійна і громадська діяльність О. Довженка, якби 1921 р. його не
послали за кордон на дипломатичну службу. Старовинна європейська! Варшава,
вишуканий Париж, похмурий і загадковий Лондон...
У 1922—1923 рр. живе в Берліні,
обіймає посаду секретаря генерального консульства УРСР у Німеччині, але
найголовніше – приватно вчиться в майстерні відомого в Європі художника Віллі
Еккеля. Часто відвідує виставки і музеї, слухає лекції в Берлінській
академічній вищій школі образотворчого мистецтва. Безперечно, все це мало
велике значення для формування світогляду майбутнього кінорежисера і
письменника, яким він увійшов в історію світового мистецтва.
У 1923 р. повертається в
Україну, до Харкова. Дуже скоро стає художником-ілюстратором, автором політичних
карикатур, що їх друкував у газеті «Вісті ВУЦВК»
під псевдонімом «Сашко». То був його заробіток, а у вільний час малював
зовсім інше, навіть улаштував собі вдома невелику майстерню, бо потай мріяв
«виробитися на хорошого художника». Він шукає себе, але поки що не знаходить
Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає одним із засновників найпрогресивнішої
на той час літературної організації письменників – ВАПЛІТЕ. Йому імпонує
ідейно-естетичі позиція її лідера М. Хвильового: вільний, самостійний шлях
українського мистецтва, орієнтація на здобутки світової культури, а не російської.
Такі погляди О.Довженка викладено в його статті «До проблеми образотворчого
мистецтва», надрукованій у першому збірнику ВАПЛІТЕ 1926 р. Статтю, ясна річ,
було розцінено як контрреволюційну і шкідливу, а тому ідеологічною владою
заборонено до вжитку, як і все, що видавалося ваплітянами.
Той переломний у творчій
долі О. Довженка 1926 рік доля «посилає» його до Одеси, яка в ті роки була
колискою українського кіномистецтва, що тільки-но народжувалося. Там, на
Одеській кінофабриці, знімалися А. Бучма, М. Заньковецька, І. Замичковський, М.
Надемський та ін. Десята муза притягала до себе багатьох літераторів: М.
Бажана, В. Сосюру, М. Вороного, Д. Загула, Г. Епіка, В. Маяковського, Бабеля.
Ю. Яновський, тоді
головний редактор «одеського Голівуду», залучає до роботи на ній і О. Довженка.
Він найперший відчув і зрозумів, що саме кіно – природна стихія цього
романтичного шукача мистецьких скарбів. У новелі «Історія майстра» Яновський
так скаже про це: «Довженко знайшов те,
чого він шукав і чого не дала йому ані берлінська наука, ані перо журналіста.
Він знайшов полотно, на якому постаті та образи, покладені пензлем, рухаються,
живуть, ненавидять і кохають. Його прямування довело його до правдивих шляхів і
до живих обріїв...»
Уже 1926 р. Довженко
створив за своїми сценаріями перші фільми; короткометражні комедії
«Вася-реформатор» і «Ягідка кохання». Звісно, то були ще учнівські роботи. А от
наступна стрічка «Сумка дипкур'єра» (1927) засвідчила про неабиякі мистецькі
здібності режисера.
З космічною швидкістю
Довженко піднявся на вершину майстерності. За перші чотири роки своєї праці в
кіно він створив чотири фільми…що, немов чотириступнева ракета, винесли його не
на супутницьку, а на власну сонячну орбіту у світі кіно.
Дмитро Павличко
У 1928 р. з'явилася
«Звенигора», яка принесла Довженкові визнання і світову славу, хоч у колі
співвітчизників цей фільм було зустрінуто неоднозначно. У ньому гармонійно
поєднався глибокий філософський епос про долю народу і потужний ліричний
струмінь. Цей фільм, власне, і породив українське поетичне кіномистецтво. Він з
успіхом обійшов екрани багатьох країн світу: Голландії, Бельгії, Франції,
Англії, Америки, Греції. На нього звернула пильну увагу тодішня мистецька зарубіжна
громадськість.
Наступний фільм
«Арсенал» було створено вже на Київській кіностудії, куди 1929 р. перебрався О.
Довженко.
Нині вона носить його
ім'я, там діє музей. І щороку квітне яблуневий сад, посаджений руками митця...
.jpg)
«Арсенал» зроблено за власним
сценарієм режисера, так буде тепер і надалі. Відразу написано і кіноповість
«Арсенал» – у Довженкові заговорив письменник. В її
основі, як і у фільмі, – повстання на київському заводі «Арсенал» проти
Центральної Ради. Образ головного героя Тимоша символізував незнищенність
робітничого класу, але водночас і незнищенність українського робітника.
Світову славу О.
Довженкові приніс його останній німий фільм «Земля» (1930). У цей час він
одружується з акторкою, режисером його майбутніх стрічок Юлією Солнцевою. Вони
роблять турне по Європі: в Берліні, Парижі, Лондоні, Празі демонструються
«Звенигора», «Арсенали, «Земля», відбуваються численні зустрічі з журналістами,
кіномитцями, доповіді про нове мистецтво, задушевні розмови з Г.Уелсом, А. Барбюсом,
Р. Ролланом. Все це дещо заспокоює Довженка. Річ у тім, що апогей творчості
митця – його «Землю» – інакше було сприйнято в Москві, тріумф цього
геніального фільму Довженка там був короткочасним. Партійними ортодоксами його було
трактовано як націоналістичний, шкідливий, бо надає перевагу біологічному над
соціальним, до того ж у ньому відсутні чіткі класові характеристики. Задля
збереження свого творчого кредо митець мусив робити відповідні висновки...
З великими зусиллями
створює свій перший звуковий фільм «Іван», який з'явився на екранах 1932 р.
Хоча це був фільм на актуальну тоді тему індустріалізації, та автор зробився ще
більш невгодним для партійних наглядачів за мистецтвом.
1933 рік. В Україні
голод, насувається хвиля масових репресій. Та революція, в яку так фанатично
повірило багато митців, несподівано принесла гіркі наслідки. Олександр Довженко
перебирається до Москви. Але й тут не знайшов він спокою для душі, лише
непевність, розгубленість. Він тікає ще далі – на
Далекий Схід. Там збирає матеріал для майбутнього свого фільму; знайомиться з
Сахаліном, тайгою, рікою Амур. Наслідком цієї романтичної подорожі став у 1935
р. фільм «Аероград». У ньому порушено знову актуальну на той час тему
збереження недоторканності кордонів СРСР.
 |
| З дружиною Ю. Солнцевою |
Г. Костюк, український
літературознавець і критик, перебуваючи на засланні у Воркуті, подивиться його
і ось які спогади залишить: «Збентежено покидав я залу після перегляду фільму.
Тут було все: і талановите схоплення краси і безмежності далекосхідних
просторів СРСР, і залізні колони прикордонних частин, і грізні постаті їх
командирів, і надлюдська слухняність бійців, і пильність розвідників НКВД, і
могутність аеродромів, і безстрашність радянських ескадриль, що патрулюють у
підхмарних висотах над Тихим океаном, недоторканність СРСР. Одне слово, було
все, що потребувала урядова пропаганда, але не було тільки відомого мені автора
"Землі" й "Іван", не було великого митця, не було живих,
психологічно складних, але завжди хвилюючих довженківських героїв. Я виходив з сумним
настроєм. У мене було почуття, що я був на похоронах великого нашого
"поета кіно"».
Отже, мети було
досягнуто – Довженко остаточно потрапляє
в «пащу дракона», якою була тоталітарна система. Його нагороджують орденом
Леніна у 1935 р., коли багатьох українських митців уже було репресовано...
Отож, довіру партії та уряду мусить виправдовувати і надалі.
Він давно вже виношує
плани постановки фільму «Тарас Бульба», але одержує нове соціальне актуальне
замовлення – створити фільм про «українського Чапая». На
Київській кіностудії 1939 р. з'являється фільм О. Довженка за його ж сценарієм
«Щорс» – про червоноармійського комдива, який мужньо
загинув у боях з Армією УНР. Виконанням замовлення «на горі» були задоволені.
Довженка залучають до важливих комісій і делегацій, відправляють на Західну
Україну знімати кінохроніку «Звільнення». Все це свідчить про офіційну
реабілітацію митця, про зняття з нього небезпечного ярлика «націоналіста».
Та все ж Олександр
Петрович перебуває в полоні власних творчих інтересів, пов'язаних із «Тарасом
Бульбою». На основі скрупульозного вивчення історичних матеріалів, архівних
джерел пише сценарій майбутнього фільму, поставити який йому так і не судилося.
З початком війни О.
Довженко разом із Київською кіностудією, якою тоді керував, потрапляє до Уфи,
невдовзі до Ашхабада. Дуже болісно сприймаючи фашистську окупацію України,
добровольцем іде на фронт як кореспондент газети «Красная Армия». В
політуправлінні Південно-Західного фронту йому присвоюють звання полковника.
Бере участь у визволенні Харкова і Києва...
Цей період переломний у
творчій долі митця, хоча й не несподіваний. Повноцінно реалізовувати себе як
кінорежисер Довженко останнім часом уже не міг. У ньому інтенсивно розвивається
письменник – з'являється низка публіцистичних статей, у
фронтових газетах друкуються його оповідання «Незабутнє», «На колючому дроті»,
«Мати», «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «Тризна», «Федорченко», «Перемога».
Створює п'єсу «Потомки запорожців», починає вести «Щоденник», який є щемливою
та болісною сповіддю художника, писати кіноповість «Зачарована Десна». Знімає
хіба що документальні фільми – «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), який
дублюється 26 мовами світу, «Перемога на Правобережній Україні» (1944).
У 1943 р. Довженко
завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив друкувати і ставити
за нею фільм. Страшний удар для митця! Але «мовчки впасти і вмерти» він не
хотів. Натомість створює «Повість полум'яних літ», яку 1961 р. екранізує Ю.
Солнцева. То був своєрідний другий варіант «України в огні», в якому, щоб не
дратувати можновладців, знято всі «гострі кути».
У
повоєнний час Довженкові не дозволяють вертатися в Україну, до останніх
днів він живе тільки в Москві. Працює членом редколегії сценарної студії,
членом художньої ради на Мосфільмі, викладає у ВДІКу, читає лекції на
режисерських курсах. У 1948 р. пише п'єсу «Життя в цвіту», за якою невдовзі
знімає красивий, ідеологічно правильний, але неправдивий в основі своїй фільм
«Мічурін». У 1949 р. митець одержить за нього Державну премію, яка означала
офіційну реабілітацію Довженка після «України в огні».
Його магнітом тягнуло в Україну, насильницька
ізоляція від рідного народу ставала дедалі нестерпнішою. Тому з таким
романтичним піднесенням, притаманним тільки йому, заходився працювати над новим
кіносценарієм і кіноповістю «Поема про море» – йому
випала можливість виїхати у довготривале творче відрядження на будівництво
Каховської ГЕС. Там навіть розпочалися зйомки майбутнього фільму. Водночас
домагався дозволу ставити його на Київській кіностудії. Це був би черговий
«офіційний» фільм О. Довженка. У 1958 р. Ю. Солнцева його завершить, а 1959 р.
митцеві посмертно буде присуджена Ленінська премія. По закінченні цієї роботи
мріяв «відійти від своїх старих принципів» і поставити, нарешті, «Тараса
Бульбу» за М. Гоголем. Ще хотів написати роман «Золоті ворота», повість
«Загибель богів», кінокомедію «Цар» і багато-багато всього...
29 листопада 1954 р. О.
Довженко записав у щоденнику: «Трудно
жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай». Позаду в
нього було надзвичайно тяжке життя. Спочатку воно минало в пошуках себе, а
потім у постійному виборюванні свого місця під сонцем ціною непоправних втрат
творчої свободи, власного голосу. Неспокійне, зболене серце митця вже не
витримувало розлуки з Україною, постійних цькувань з боку недругів, тиску чиновництва,
не витримувало дисгармонії, жорстокості та абсурдності світу. «Боли, моє серце. Не втихай ні вдень, ні
вночі. Замуч мене. Страшно мені жити»,— це один із останніх записів у
щоденнику.
25 листопада 1956 р. о
23-й годині 40 хвилин далеко від України, в чужій Москві, серце О. Довженка
зупинилося…
Андрій Малишко написав: «Довженко безсмертний. Він безсмертний тим,
що любив свій народ і землю, яка була його колискою…»:
Приходить теплим літом
Сьогодні дух його живий,
То йде Сашко з своїм
привітом,
То йде Петрович гожим
літом,
То йде Довженко –
віковий…
Похований Довженко на
Ново-Дівичому цвинтарі у Москві. Ховали за державний кошт, оскільки грошей на
його рахунку в ощадбанку було тільки 32 рублі. Траурна церемонія відбулася у
Будинку літераторів. Співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці
Леонід Коган. З України приїхала делегація, проте не було колишніх друзів,
наприклад Бажана. Привезли сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі
вкинули до могили зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе
приймає». На могилі написано по-російськи: «Умер в воскресенье». Більшість
людей, які приходять до нього, читають останнє слово як «воскресіння».
Сам Довженко весь час
тужив за Україною і у останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши
України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в
крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві,
десь над Дніпром, на горі».
У 2006 році громадські
кола України нарешті підняли питання перед владою про перенесення праху О. П.
Довженка та його дружини в Україну, про можливість повернення архівів режисера
(зокрема щоденники митця за волею його дружини закриті в архівах ще до 2009
року) та увічнення його пам'яті у державах, де він проживав. Питання наразі не
вирішено і як висловився Ярослав Проць, член Спілки журналістів України,
«хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась».
Комментариев нет:
Отправить комментарий