14
травня цього року виповнюється 150 років
від дня народження видатного українського письменника, неперевершеного майстра
соціально-психологічної прози, новатора модерністської техніки письма,
новеліста, тонкого спостерігача людської душі, гуманіста і просвітителя Василя
Семеновича Стефаника (1871-1936).
Він
не любив порожніх слів, порожніх сюжетів і порожніх людей. Його лаконічна проза
– наче запечена кров. Кожне слово письменника вагоме, живе, сповнене буття,
великого болю і великої ніжности. Слово «біль» дуже часто трапляється і в його
творах, і в його листах. Все життя – не надто довге – 65 років – боліло його
серце і за народ, і за рідний край. Його новели належить до вершин красного
письменства і найкращих зразків європейського експресіонізму. Вони перекладені
20 мовами світу. Він вважав писання «самогубною справою, як сільська робота або
любов»: «Люди під гнітом своєї роботи скалічіють, а ще – кожна дрібниця, яку я
пишу – граничить із божевіллям. Я нічого в світі не боюся, як самого себе». А
ще казав, що «Немає більшої драми в житті, якщо нікого не любити. Тоді ти
мертвий».
Народився
Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. в с. Русові (тепер Снятинського
району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.
1883 р.
Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере
участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели
громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).
Стефаник-гімназист
починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник
опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав
два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).
У
1890 р. Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній
роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в
Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом
таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім
підтримував дружні зв’язки.
Після
закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет Краківського
університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною “вийшло діло
без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське
життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців “Академічна
громада”. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної
партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато
читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими
письменниками.
Стефаник-студент
бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі
контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як
публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті — “Жолудки наших робітних
людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної
партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому
віснику” ряд статей: “Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське віче у
Ржешові”, “Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як реставратори Польщі od
morza do morza”, “Книжка за мужицький харч”, “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети
і інтелігенція”.
1896
— 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти
від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників
на перших порах пов’язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою.
У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою
під заголовком “З осені”. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і
письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів
Стефаника, були опубліковані вже після його смерті (”Амбіції”, “Чарівник”,
“Ользі присвячую”, “У воздухах плавають ліси”, “Городчик до бога ридав”,
“Вночі” та ін.).
1897 р.
у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші новели Стефаника — “Виводили
з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”,
“Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості художньою
новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі
відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі
письменник надіслав нові новели — “Вечірня година”, “З міста йдучи”,
“Засідання” — в “Літературно-науковий вісник”, то у відповідь дістав
лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й
викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898 р. до “Літературно-наукового
вісника”, адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне
літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну
програму.
Перша
збірка новел — “Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899 р. у Чернівцях, принесла
Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших
літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М.
Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української
прози. Автор “Синьої книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом
трагедії селянства.
Новели
“Катруся” і “Новина” належать до найбільш вражаючих силою художньої правди
творів Стефаника. Вони стоять поряд із такими пізнішими його шедеврами як
“Кленові листки”, “Діточа пригода”, “Мати” та ін. Майстерно змальовано в цих
творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена,
невід’ємною ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок, картин,
можна впізнати в окремих новелах Стефаника (”Сини”, “Марія”). У листі до
редакції “Плужанина” від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його
як “поета загибаючого села”, зазначав: “Я писав тому, щоби струни душі нашого
селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика
Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література”.
У
1900 р. вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”, яку також було
сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне
посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як “Камінний хрест”,
“Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У другій збірці головне місце займає тема, що
хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість,
трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені
твори із “Синьої книжечки” (”Сама-саміська”, “Ангел”, “Осінь”, “Школа”), новели
зі збірок “Камінний хрест” (”Святий вечір”, “Діти”), “Дорога” (”Сніп”,
“Вістуни”, “Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч
уже в іншому плані (”Сини”, “Дід Гриць”, “Роса”, “Межа”).
1901 р.
вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — “Дорога”, яка становила новий крок
у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній
поетичній біографії Стефаника “Дорога” та роком раніше написаній ліричній
сповіді “Confiteor”, що в переробленому вигляді була надрукована під назвою
“Моє слово”. У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану
(”Давнина”, “Вістуни”, “Май”, “Сон”, “Озимина”, “Злодій”, “Палій”, “Кленові
листки”, “Похорон”).
Тема
матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з’являється в
Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці “Синя книжечка”
(”Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна вона й у збірці “Камінний хрест”.
У “Літературно-науковому віснику” за 1900р. український читач відкрив для себе
Стефаникову новелу “Кленові листки”, яка стала окрасою збірки “Дорога”.
1905р.
вийшла в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”. У ній уперше була
надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період творчості Стефаника.
У
пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду
Австро-Угорської імперії і становлення радянської влади Стефаник знову береться
за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний,
як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду
можна вважати новелу “Діточа пригода” (написана восени 1916р., а опублікована
на початку 1917р.).
1916 р.
Стефаник пише новелу “Марія”, яку присвячує пам’яті Франка. За “Марією”
письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого
періоду (”Діточа пригода” і “Марія”) склали п’яту збірку — “Вона — земля”,
видану 1926р.
У
1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.В останні роки
життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них
належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”, “Вовчиця”, “Слава Йсу”,
“Людмила”, “Каменярі”.
У
роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже
безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці
хвилину.
Останні
роки життя письменник тяжко хворів. 7 грудня 1936 року помер, похований у
рідному селі.
До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке
сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало
найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як
хотів.
Творчість
В. Стефаника – не просто майстерне зображення автентичного галицького
сільського побуту, політичних обставин того часу, це заглиблення в універсальні
аспекти людського життя. Його творчість та манера письма мали великий вплив на
розвиток української новелістики.
Твори
письменника:
·MORITURI
·Амбіції
·Ангел
·Басараби
·Вечірня
година
·Вістуни
·Вовчиця
·Воєнні
школи
·Вона —
земля
·Городчик
до бога ридав
·Гріх
·Давнина
·Давня
мелодія
·Дід Гриць
·Діти
·Діточа
пригода
·Дорога
·Дурні баби
·З міста
йдучи
·Засідання
·Земля
·Злодій
·Камінний
Хрест
·Катруся
·Кленові
листки
·Лан
·Лесева
фамілія
·Май
·Майстер
·Мамин
синок
·Марія
·Межа
·Моє слово
·Нитка
·Новина
·Озимина
·Осінь
·Палій
·Підпис
·Пістунка
·Побожна
·Портрет
·Похорон
·Раненько
чесала волосся
·Сама-саміська
·Санчата
·Серце
·Сини
·Синя
книжечка
·Скін
·Славайсу
·Сон
·Стратився
·Суд
·Такий
панок
·У корчмі
·У нас все
свято
·Червоний
вексель
·Шкільник
·Шкода
Фільми
та художньо-біографічні твори
За мотивами новел
«Камінний хрест» і «Злодій» 1968 року на Національній кіностудії імені
Олександра Довженка знято художній фільм українського режисера Леоніда Осики
«Камінний хрест».
Про письменника знято
документальні фільми:
- «Василь
Стефаник» (1971, режисер Катерина Самофалова, редактор М. Костогриз).
- «Дорога.
Василь Стефаник» (док. фільм з циклу «Гра Долі», студія «ВІАТЕЛ», реж. Василь
Вітер).
Комментариев нет:
Отправить комментарий