среда, 6 марта 2013 г.

9 березня - день народження символа Української держави - поета і прозаїка, художника і громадського діяча - Тараса Григоровича Шевченка!


Він був поетом волі в час неволі,

Поетом доброти в засиллі зла.

Була у нього надзвичайна доля,

Та доля Україною була.

(Д. Павличко)

 

Для кожного українця Тарас Шевченко означає так багато, що створюється враження, ніби ми про нього все знаємо і він завжди з нами. Та це лише враження. Він невичерпний і нескінченний. Не тому, що він кращий від інших,   у ньому наша історія, реальність. Українаце Шевченко, Шевченко – це Україна. Це ім’я дорогоцінною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шиллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства.

Тарас Шевченко - символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.

Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної України від соціального і національного гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу.

Тарас Григорович Шевченко прожив  дуже мало – лише 47 років. З них 34 роки провів у неволі: 24 роки – під ярмом кріпацтва і понад 10 років – у найжорсткіших умовах заслання. А решту – 13 "вільних" років перебував під невсипущим наглядом жандармів.

Засуджуючи царський режим, який занапастив життя великого поета, М. О. Некрасов  у своєму вірші "На смерть Шевченко" писав:

Всё он  изведал: тюрьму петербургскую,

Справки, доносы, жандармов любезности,

Всё - и раздольную степь Оренбургскую,

И её крепость... В нужде, в неизвестности

Там, оскорбляемый каждой невеждою,

Жил он солдатом с солдатами жалкими,

Мог умереть он, конечно, под палками,

Может и жил-то он этой надеждою.

Але ні арешти і жорсткі переслідування, ні вогкі і темні каземати ІІІ відділення, ні заслання і солдатчинаніякі утиски не змогли зігнути поета-революціонера Тараса Шевченка.

Караюсь, мучуся... але не каюсь!-

писав він у вірші "О думи мої!".

Шевченко говорив, що він ніколи не зійде з раз назавжди обраного шляху, з шляху народного співця:

Нікому я не продамся,

В найми не наймуся.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. у селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області) у родині Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко. Як відомо, Шевченко був сином селянина-кріпака і сам був кріпаком. Батько і мати великого поета передчасно померли від непосильної праці, нестатків і хвороб. Така ж доля чекала і Тараса Шевченка. Залишившись в одинадцять років круглою сиротою, він рано зазнав непосильного тягару підневільної праці. Жив Шевченко у надзвичайно тяжких умовах, дуже бідував, часто голодував і хворів.

Залишившись сиротою, малий Тарас деякий час жив у дядька Павла, що став опікуном сиріт родині Шевченків, крім Тараса, було 6 дітейстарші сестри Катерина та Марія, брат Микита, молодші сестри Ярина, Марія, брат Йосип). Тут йому довелося пасти свині, працювати разом з наймитами. Тарас не витримує такого життя і переходить школярем-попихачем до кирилівського дяка Петра Богорського, де його життя було напівголодним. Звідти він тікає у Лисянку до диякона-живописця. Тут йому довелось великими відрами носити воду із річки Тікач і розтирати фарби. На четвертий день Тарас утікає у село Тарасівку до дяка-маляра, але дяк відмовив йому. Втративши надію стати маляром Тарас повертається до Кирилівки і пасе громадську череду. У 1827 році Шевченко наймитував у кирилівського священника Григорія Кошиця.

З ранніх років Тарас цікавився народною творчістю, у дяків він навчився читати і писати. Рано виявився у хлопця хист до малювання, який помітив маляр з села Хлипнівці, але Тарасу було вже чотирнадцять років і його зробили козачком П. Енгельгардта. Восени 1829 року разом з обслугою Енгельгардта Шевченко виїздить до міста Вільно. Помітивши нахил козачка до малювання Енгельгардт віддає Тараса вчитися до досвідченого майстра, можливо, Яна Рустемаса.

У 1831 році сімнадцятирічний Шевченко приїздить до Петербурга, куди було переведено Енгельгардта. У 1832 році Енгельгардт законтрактував Шевченка на чотири роки Ширяєвурізних живописних справ майстру.

У 1836 році Шевченко у складі артілі Ширяєва розписує театр у Петербурзі. У цьому ж році він знайомиться з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Пізніше відбувається знайомство художника-кріпака з Гребінкою, Григоровичем, Венеціановим, Жуковським, Брюлловим.

У лютому 1837 року Товариство заохочення художників дозволило Шевченкові (неофіційно) відвідувати навчальні класи. У квітні 1837 року Брюллов створює портрет Жуковського, який був розіграний у лотереї за 2500 карбованців. За ці гроші було викуплено Тараса Шевченка з кріпацтва. 25 квітня 1838 року на квартирі Брюллова йому була вручена Жуковським відпускна.

Тепер Шевченка було офіційно зараховано "стороннім учнем" до Академії мистецтв. Український митець з великою жадобою слухає лекції в академії, багато читає, користується бібліотекою Брюллова, пише вірші, відвідує театр, виставки, музеїшвидко здобуває знання. У 1838 році Шевченко знайомиться з художником Штернбергом. У січні 1839 його зарахували пансіонером (*пансіонериособи, які одержували постійну і щомісячну допомогу від Товариства заохочення художників)  Товариства заохочення художників. У квітні цього ж року Шевченка нагородили срібною медаллю 2-го ступеня за малюнок з натури. У 1840 році його нагороджено срібною медаллю 2-го ступеня за першу картину олійними фарбами "Хлопчик-жебрак дає хліб собаці".

Одночасно митця захоплює літературна творчість. У 1837 році була написана Шевченком балада "Причинна", у 1838поема "Катерина", елегія "На вічну пам'ять Котляревському", у 1839поезія "Тополя", "До Основ'яненка". У 1840 році побачила світ збірка творів Шевченка "Кобзар", що містила вісім творів: "Думи мої...", "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "Думка", "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Тарасова ніч". У 1841 році вийшов альманах "Ластівка", де було вміщено п'ять творів Шевченка: баладу "Причинна", поезії "Вітре буйний", "На вічну пам'ять Котляревському", "Тече вода в синє море...", перший розділ поеми "Гайдамаки"   "Галайда", та окремим виданням вийшла поема "Гайдамаки".

У вересні того ж року Шевченка відзначено третьою срібною медаллю 2-го ступеня за картину "Циганка-ворожка". З під рук Шевченка виходять малюнки "Козацький бенкет"   1838, "Натурниця"   1840 та низка портретів. Він ілюструє чимало художніх творів. У 1840 "Марія"   малюнок до поеми О. С. Пушкіна "Полтава", 1841до оповіданнь Квітки-Основ'яненка "Знахарь", Надєждіна "Сила волі", 1842  "Зустріч Тараса Бульби з синами" до повісті "Тарас Бульба". Визначним твором цього періоду є картина олійними фарбами "Катерина", 1842 рік.

Захоплюючись театром Шевченко пробував свої сили і в драматургії. В 1842 році з'явився уривок з п'єси "Никита Гайдай", написаної російською мовою та була написана поема "Слепая". У 1843 році Шевченко завершив драму "Назар Стодоля". В 1844 році в Петербурзі окремим виданням вийшла поема "Гамалія".

Життя і творчість поета перед засланням (1843-1847)

Минуло чотирнадцять років з часу, коли Шевченко виїхав з України. 19 травня 1843 року Шевченко разом з Гребінкою їде на Україну. Зупинився Шевченко в Качанівці, яка належала Тарновському. Із Качанівки поет виїздить до Києва, де виконує кілька малюнків історичних пам'яток. Під час перебування у Києві він познайомився з Михайло Максимовичем, П.О.Кулішем та з художником Сенчило- Стефановським, з яким вони у 1846 брали участь у розкопках могили Переп'ятихи біля Фастова. Із Києва Шевченко поїхав до Гребінки в "Убіжище" біля Пирятина, а звідти до Мойсівки (тепер Мосівка Драбівського району на Черкащині), де знайомиться з О. Капністом, П. Я. Лукашевичем. Разом з ним Шевченко побував у Яготині в маєтку Рєпніних. На деякий час Шевченко знову приїздить до Києва, потім відвідує Запорізьку Січ, острів Хортицю, села Покровське, Чигирин, Суботів. У серпні 1843 в селі Березівка письменник побував у П.Я. Лукашевича. У вересні Шевченко відвідує Кирилівку, зустрічається з братами і сестрами, виконує малюнок "Хата батьків Т. Г. Шевченка в с. Кирилівці". На Україні Шевченко зробив чимало ескізів олівцем до задуманої серії офортів "Живописна Україна".

З Кирилівки їде на Березань, де пише вірш "Розрита могила". Деякий час поет живе в Ісківцях у Афанасієва-Чужбинського, робить спроби перекладати твори польського поета. З жовтня 1843 Шевченко живе переважно в Яготині у Рєпніних. Тут Шевченко робить на замовлення дві копії портрета М.Рєпніна, малює дітей В.Рєпніна, автопортрет. Пише поему "Тризна", яку присвячує Варварі Рєпніній. Тут він знайомиться з сестрами Псьол.

Із Яготина поет їздив у Лубни, Пирятин, Березову Рудку, Ковалівку. Залишивши Яготин, Шевченко відвідав Мойсівку, побував у Я. Бальмена у Линовиці, де бачив альбом "Вірші Тараса Шевченка", переписаний латинським алфавітом та ілюстрований Я. Бальменом і художником М. Башиловим. Побував Шевченко у селі Турівці в маєтку М. Маркевича.

Відвідав Київ і на початку 1844 виїхав до Москви. Тут він знайомиться з істориком О.М. Бодянським, Шафариком, зустрівся з Щепкіним. Пише поезію "Чигирине, Чигирине..." Із Москви Шевченко виїхав до Петербургу.

У лютому Шевченко повертається до Петербурга, щоб закінчити навчання в Академії мистецтв. З академічних робіт зберігся малюнок "Натурщик". Він ілюструє історичні праці Польового. У листопаді 1844 року побачив світ перший випуск "Живописной України", до якого увійшли шість офортів: "У Києві", "Видубецький монастир у Києві", "Старости", "Судня рада", "Дари Богданові і українському народові", "Казка". У 1844 закінчує поему "Сова", створює поему "Сон", поезії "Дівичії ночі", "У неділю не гуляла...", "Чого мені тяжко, чого мені нудно...", "Заворожи мені, волхве..." та вірш "Гоголю". У березні 1845 Шевченко закінчив навчання в Академії мистецтв, та йому було присвоєно звання "некласного художника".

У кінці березня Шевченко виїздить до Москви, де зустрічається з Щепкіним, Бодянським.

У квітні 1845 року Шевченко приїздить на Україну, щоб постійно тут жити і працювати. 22 квітня поет прибув у Київ, де зустрічаеться з Максимовичем. Одержавши від Київської Археологічної комісії доручення зарисувати історичні пам'ятки, Шевченко вирушає на Звенигородщину. У Густинському монастирі виконує кілька малюнків. У середині серпня Шевченко приїздить до Переяслава, де змальовує ряд пам'яток. Відвідавши село Андруші, він малює дві сепії "Андруші".

У вересні 1845 гостює у Кирилівці.

На початку жовтня Шевченко приїхав у Миргород. Тут він написав поезії "Не женися на багатій...", "Не завидуй багатому..." та містерію "Великий льох". У Переяславі, де він живе у Козачковського, Шевченко пише поеми "Наймичка", "Кавказ", вступ до поеми "Єретик". Завершені твори 1843-1845 років Шевченко об'єднав у альбом "Три літа".

Наприкінці листопада поет їздив до Києва. Незабаром його офіційно затвердили співробітником Київської Археологічної комісії. В кінці грудня тяжко хворий Шевченко приїхав до Переяслава. Тут він написав "Заповіт". В січні-лютому поет їздив на Чернігівщину. Навесні деякий час жив у Києві. Він познайомився з членами Кирило-Мефодіївського товариства Костомаровим, Гулаком, Посядою, Марковичем, Пильчиковим, Тулубом, зустрівся з Білозерським.

У вересні Шевченко виїхав на Поділля й Волинь збирати перекази і пісні та описувати історичні пам'ятки. У кінці жовтня повернувся до Києва. В січні 1847 побував у Борзні, Оленівці. В березні жив в Седневі у А. Лизогуба.

Наприкінці березня 1847 почались арешти членів Кирило-Мефодіївського товариства. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 року на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва. В нього відібрали збірку "Три літа".

Після арешту і на засланні (1847-1857)

17 квітня 1847 року Шевченка привезли до Петербурга і ув'язнили в казематі "Третього відділу". Тут він створив цикл поезій "В казематі" ("В. Кастомарову", "Чи ми ще зійдемося знову?", "Мені однаково...", "Садок вишневий коло хати"). Його участь у Кирило-Мефодіївському товаристві не була доведена, але документом для обвинувачення був альбом "Три літа". Шевченка заслали рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу, з забороною писати й малювати. 8 червня 1847 Шевченка доставили в Оренбург, а незабаром відправили в Орську фортецю. Цей шлях він описав у повісті "Близнеці". Почалася солдатська муштра.

З перших днів Шевченко порушив царський наказ.

У випаленому сонцем Оренбурзькому степу, на похмурих берегах Аральського моря, на пустельному Кос-Аралі Тарас Шевченко згадував милу його серцю Україну:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу.

У фортеці, яка здавалась йому "расскрытой могилой, готовой схоронить меня живим", поет звертався до своїх дум:

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині.

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб’ята.

Із-за дніпра широкого

У степ погуляти...

Безмірна туга за волею тяжко краяла сереце Шевченкові. Полум’яний патріот України, він безмежно сумував за рідним краєм, таким прекрасним і таким знедоленим.

О доле моя! Моя країно!

Коли я вирвусь з цієї пустині?

 

 Тут Шевченко пише  вірши: "Думи мої, думи мої...", "Згадайте, братія моя...", поеми "Княжна", "Сон", "Москалева криниця", поезії "N. N." ("Мені тринадцятий минало"), "Іржавець", "А.О. Козачковському", "Полякам". У кінці 1847 відновлює листування з друзями й знайомими, зближається з багатьма польськими засланцями: Фішером, Завадським, Крулікевичем, Вернером.

У першій половині 1848 в Орській Фортеці Шевченко написав чотири твори: "А ну мо знову віршувать", "У бога за дверми лежала сокира", "Варнак", "Ой гляну я, подивлюся...".

У березні 1848 Шевченка як художника включили до складу Аральської описової експедиції. Тут він виконав малюнки "Пожежа в степу", "Джангисагач", "Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар'ї", "Урочище Раїм з заходу", "Укріплення Раїм", "Спорядження шхун" (два малюнки), "Пристань на Сирдар'ї", та інші.

В осени 1849 експедиція повернулася до Оренбурга, де і залишився Шевченко опрацьовувати її матеріали.

23 квітні 1850 року Шевченка зарештували за доносом офіцера Ісаєва, але він встиг передати вірші та листи. Під час обшуку було знайдено листа Левицького про симпатії молоді до Шевченка. Поета відправили до Орська і там допитували. Згодом його перевели у віддалене Новопетровське укріплення. Сім роківз 17 жовтня 1850 по 2 серпня 1857 р., які провів тут поет, були найстрашнішими роками у житті Шевченка. Вони цілком зламали його здоров’я.

Суворі природні умови, віддаленість від культурних центрів країни, деспотизм і жорстокість офіцерства робили нестерпним життя засланого поета.

Влітку 1851 Шевченка як художника включили до складу Каратауської експедиції, він здобув деяку можливість малювати.

Сучасна медицина науково обгрунтувала, як згубно впливають на здоров’я людини так звані негативні емоціїтуга, сум, пригніченість, самотність. Але ще сильніше відбилися на здоров’ї Т. Г. Шевченка нестерпно важкі, ворожі, штучно створені царизмом умови життя у солдатчині.

 У вогких казематах Шевченко хворів на ревматизм, який постійно давав спалахи, загострення, рецидиви, властиві цій хворобі. Незабаром після ревматизму, Шевченко внаслідок поганого харчування захворів на типову для ув’язнених та засланих хворобу – цингу, або скорбут. Ці дві тяжкі хвороби – ревматизм і скорбут, на які хворів у засланні поет, дуже підточили його серце, тим більше, що вони проходили в умовах надзвичайної моральної пригніченності і невимовних душевних мук. В листі до М. Лазаревського, про який згадувалося вище, Тарас Григорович писав: "...опріче всіх лих, що душу катують, бог покарав мене ще й тілесним недугом..." Окрім цього,  різке світло пекучого сонця пустелі згубно діяло на зір Т. Г. Шевченка. 1 лютого 1848 р. поет писав з Орської кріпості А. І. Лисогубу: "Лихо діється зо мною, та не одно, а всі лиха упали на мою голову. Одно те, що нудьга та безнадія давить серце, а друге - нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингу перетерпів, слава богу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю де дітись".

Українські і російські друзі поета робили все можливе, щоб полегшити тяжку долю Тараса Шевченка, допомагаючи йому морально і матеріально, але здоровя поета з кожним днем все гіршало.

Після смерті Миколи Першого на Шевченка не була поширена амністія політичним в'язням і засланцям. Тільки 1857 році, завдяки клопотанню друзів, поета звільнили з заслання. Чекаючи дозволу на звільнення, Шевченко почав вести "Щоденник". Великою була моральна стійкість і сила революційного духу поета. Коли  Шевченка, немолоду вже, змучену засланням людину, було звільнено, він написав у своєму щоденнику: "Мне кажется, что я точно тот же, что были десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо".

Людина на десять років викреслена з життя, знову поверталася до своїх друзів міцною духом. Заслання і солдатчина не зломили ні волі, ні її переконань. Але здоров’я поета, його фізичні сили були надламані.

Життя і творчість останніх років (1857-1861)

2 серпня 1857 року Шевченко відбув з Новопетровського укріплення, одержавши дозвіл від коменданта Ускова їхати до Петербурга. Дорогою Шевченко малював краєвиди і портрети. Прибувши до Нижнього Новгорода, довідався, що йому заборонено в'їзд до обох столиць. Доброзичливий медик засвідчив хворобу Шевченка, що дало йому можливість прожити усю зиму у Нижньму Новгороді. За зиму 1857-1858 Шевченко створив багато портретів, малюнків, редагував і переписував у "Більшу книжку" свої поезії періоду заслання, написав нові поетичні твори: "Неофіти", "Юродивий", триптих "Доля", "Муза", "Слава". Одержавши дозвіл на проживання в столиці, 8 березня поет залишив Нижній Новгород і через два дні прибув до Москви. Тут він зустрічається з друзями, знайомиться з діячами науки і культури.

Захоплено зустріли Т. Г. Шевченка представники передової інтелігенції столиці. 27 березня Шевченко прибув до Петербурга. Тут він зустрівся і зблизився  з великими російськими письменниками  революційними демократами М. Г. Чернишевським, М. О. Добролюбовим, М, О. Некрасовим, М. Є. Салтиковим-Щедріним та іншими, які об’єднувалися навколо журналу "Современник". Всім єством, всіма помислами Шевченко був з цима людьми. Це було природно, адже за словами Добролюбова, "все коло дум і співчуттів Шевченка перебувало у цілілковитій відповідності із змістом і укладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом не тільки думками, але обставинами життя був з ним міцно і кровно зв’язаний".

 Героїчне життя великого Кобзаря, його велика моральна сила, непохитлива воля борця, його волелюбна поезія були близькі й дорогі російським революційним демократам. Разом із Герценим і Чернишевським великий Кобзар з глибокою переконливістю проголохує, що треба будити волю, приспану царизмом, кличе Русь до сокири, прямо закликає до збройного повстання.

...Добра не жди,

Не жди сподіваної волі -

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру -

Та й заходиться вже будить.

Поезія Тараса Шевченка була могутньою і грізною зброєю в бойовому арсеналі народу, вона кликала маси на боротьбу, вселяла смертельний страх у ворогів...

...вставайте

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Ці рядки знаменитого Шевченкового "Заповіту" запалювали народ, загартовували його волю до боротьби, зміцнювали віру в краще майбутнє…

У безсмертній поезаї великого Кобзаря, яка то полум’яніла гнівом, то іскрилася бадьорістю, завжди і незмінно звучала віра у світле прийдешнє народу. Шевченко твердо вірив, що пригноблені розірвуть кайдани, в які вони закуті, скинуть ярмо кріпацтва і самодержавства, з’єднаються в єдину вільну й дружню сім’ю і в цьому світі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Чернишевський, Добролюбов та їх бойові соратники "штурмани бурі", як образно називав їх Герцен, високо цінили полум’яну поезію Шевченка. М. Г. Чернишевський, який очолював революційно-демократичний рух, називав Т. Г. Шевченка "новою невідомою зіркою, та такої величини і блиску, таким світилом, що, мабуть, і Сіріусу, і Актуру носа втре".

Жив Т.Г. Шевченок  спочатку в Лазаревського, а потім в Академії мистецтв, у відведеній йому майстерні. Як художник Шевченко після заслання найбільшу увагу приділяє гравіруванню. В жанрі гравюри він став справжнім новатором у Росії.

У 1856 році почали з'являтися в пресі переклади деяких його творів. На початку 1859 року вийшла збірка "Новые стихотворения Пушкина и Шевченко". В травні 1859 року Шевченко одержав дозвіл виїхати на Україну. За поетом встановили суворий таємний нагляд. Шевченко кілька днів жив у Кирилівці, бачився з рідними братом і сестрою. Сестра не відразу впізнала в змученій, старій людині, яка важко дихала, свого брата Тараса.

Художник Віктор Васильович Ковальов, згадуючи своє враження від зустрічі з Т. Г. Шевченком у 1859 році, з глибоким болем писав: "Я був вражений різкою зміною його зовнішньоого вигляду. Це не бум колишній широкоплечий, кремезний, з густим волоссям на голові, в сірому сюртуку, яким я його знав раніше; преді мною була зовсім схудла, лиса людина, без кровинки на лиці;руки її просвічувались так, що видно було наскрізь (!) кістки і жили… Я мало не заплакав".

Все це свідчить про те, що Шевченко повернувся із заслання з цілком підірваним здоров’ям.

В цей період він написав чимало поезій та малюнків. Поет мав намір купити недалеко від с. Пекарів ділянку землі, щоб збудувати хату й оселитися на Україні. 15 липня поблизу с. Прохоровки його заарештували, звинувативши в блюзнірстві. Шевченка звільнили, але наказали виїхати до Петербурга. 7 вересня 1859 року поет прибув до Петербурга. На початку 1860 року вийшов друком "Кобзар". Двома накладами вийшов альманах "Хата" з дев'ятьма новими поезіями Шевченка, об'єднаними під редакційною назвою "Кобзарський гостинець". У журналі "Народное чтение" як лист до його редактора опубліковано автобіографію поета. Незважаючи на фізичне знесилення внаслідок заслання, поетичні сили Шевченка були невичерпні. 2 вересня 1860 Рада Академії мистецтв ухвалила надати Шевченкові звання академіка гравірування. У портретах, картинах, акварелях і малюнках в альбомах він правдиво відтворив істотні сторони дійсності, народного побуту

В 1861 році Шевченко видав підручник для недільних шкіл, назвавши його "Букварь южнорусский". Поет дбав про поширення освіти серед народу.

На початку 1861 року поет почував себе дедалі гірше. 13 січня він одержав від Білозерського два примірники першого номера журналу "Основа", де на перших десяти сторінках вміщено його поезії під назвою "Кобзар". У рецензії "Современника" на цей номер журналу підкреслено першорядну роль Шевченка в українській літературі, світове значення його творчості. В своєму останньому вірші "Чи не покинуть нам, небого" поет висловив впевненість, що його творчість не потоне в річці забуття.

10 березня (26 лютого за старим стилем) 1861 року о 5 годині 30 хвилин ранку помер Тарас Григорович Шевченко. Смерть настала моментально, внаслідок паралічу серця, зумовленого хронічною серцевосудинною недостатністю.

Лікували Т. Г. Шевченка у відповідності з рівнем медицини того часу. Але ніякі лікувальні заходи не могли вже вплинути на перебіг хвороби та її кінець.

Смерть геніального поета, полум’яного борця за волю і щастя людей викликала глибокий сум народу, пекучим болем відгукнувся у серцях мільйонів трударів.

Для прощання з Т. Г. Шевченком труну з його тілом було встановлено в Академії мистецтв. Багато квітів і лаврових вінків вкривало труну, заповняло кімнату.

28 лютого 1861 року на панахиді були виголошені промови не тільки російською, але й українською і польською мовами. Відомо, що царський уряд будь-що прагнув опорочити українську мову, заявляючи, що це мова не літературна, а простонародна. І треба було мати велику мужність, щоб виголосити над труною Т. Г. Шевченка промову українською мовою, тим більше, що в храмі цей час були присетні церські жандарми.

До труни великого Кобзаря прийшла також і вся корпорація польських студентів і викладачів. Один з них, демократ В. Ю. Хорошевський, виголосив над труною проникливу промову польською мовою: "Нехай також і польське слово, коротке, але сердечне, лунає біля твоєї труни, славний поете русинський! Ти любив край свій рідний, своє Дніпро синє, свій народ сірячинний; ти був могутнім співцем цього народу… Хвала ж тобі, гідний Тарасе, хвала тобі!"

Ховали Шевченка на Смоленському кладовищі. За труною йшли його численні друзі і знайомі, серед них були М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрін, Ф. Достоєвський, М. Лєсков, Л. Жемчужников, І. Панаєв та багато інших. Над свіжою могилою поета були виголошені промови. Виступив революціонер-демократ Микола Курочкін, один з найкращих перекладачів творів Кобзаря на російську мову. Його виступ, пройнятий сердечною простотою і щирістю, весь час переривався риданнями самого промовця і присутніх:

"Ще одна могила розкрилася перед нами! Ще одна чиста, чесна, світла особа залишила нас; ще одна людина, яка належала до високої сім’ї обранців, яка висловила за народ найсвітліші його поривання, яка вгадала найсвітліші його бажання і передала все це невмирущим словом,- закінчила гірке життя своє, переповнене боротьбою за переконання і всякого роду стражданнями… Все його життя було низкою випробувань; ледве під кінець йому усміхнулося щастя: він бачив початок тієї суспільної справи, до якої линув всією душею… Не дожив він до здійснення тих начал, поширенню якихсприяв своїми піснями… не про багатьох можна сказати, як про нього: він зробив у житті свою справу! Щастя у житті було не для нього,- його чекає інше, посмертне щастя - слава…"

 Але світлий образ великого Кобзаря безсмертний, як і сам народ, що породив його. Вічно нетлінна творчість геніального сина України жива подихом життя, биттям гарячого людського серця. Безсмертні могутня сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність його лірики, гострота і пристрастність його слова, мужність і пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї батьківщини, до свого народу.

Колоритні пейзажі рідної землі  – "садок вишневий коло хати", могутній сивий Дніпро, широкі степи з почорнілими на них могилами, вітри, що пахнуть черебцем і м’ятою, переливний блиск ковили, безкрайні обрії – все це знав і любив Тарас. Все це глибоко хвилювало письменника і згодом ожило в його поезії. Шевченко ввібрав у себе усе багатство народних пісень та переказів, і природно, що у його чарівних піснях бриніли такі ж мотиви, які створював сам народ. Ненависть трудового люду до своїх гнобителів живила творчість Кобзаря. Постала у віршах Шевченка нещасна, поневолена Україна.  кров’ю серця писав він про страждання рідного народу, про муки підневільного життя. Гнівними словами картав поет царство панів і чиновників. Художник і поет, в розумінні Т. Г. Шевченка, носій світла істини, він мусить бути корисним людям. Саме таким поетом і художником, провісником правди і волі був Тарас Шевченко.

Літературна спадщина Шевченка:240 поезій, з них - понад 20 поем; драма "Назар Стодоля"; 20 повістей (до нас дійшло 9); щоденник; автобіографії; фрагменти двох незакінчених драм.

Оригінали більшості творів Шевченка зберігаються в Інституті літератури НАН України. Твори Шевченка перекладені приблизно 100 мовами світу.

Мистецька спадщина Шевченка - художника:

210 акварелей, передусім пейзажів; 150 портретів, з яких 43 автопортрети; 27 офортів, з яких – 6 серій "Живописна Україна"; понад 230 олівцевих рисунків ландшафтів України; ескізи, етюди, начерки – на 360 сторінках рукописів та альбомів

 

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля!

(В. Симоненко)

Комментариев нет:

Отправить комментарий